Уже 10 років в репертуарі Житомирського обласного українського музично-драматичного театру ім. Івана Кочерги з успіхом йде моновистава «Жінка в STYLE
Акторка
Марина Демб про «ювілей» вистави «Жінка в STYLE JAZZ» і місію житомирського
драмтеатру під час війни
Уже 10 років в репертуарі Житомирського обласного українського
музично-драматичного театру ім. Івана Кочерги з успіхом йде моновистава «Жінка
в STYLE JAZZ» режисури Наталії Тімошкіної. Журналісти «Times.ZT»
поспілкувалися з головною героїнею вистави – Заслуженою артисткою України
Мариною Демб про «ювілей» «Жінки в STYLE JAZZ», історію створення вистави, а
також про роботу театру в умовах війни
«Ідея створити таку виставу виникла спонтанно. В якийсь момент я підійшла до
режисерки Наталії Тімошкіної, бо хотілося щось творити, не сидіти на місці, і
сказала: “А давайте спробуємо моновиставу?”. Вона відповіла: “А давай. Шукаємо
матеріали”. Ми почали шукати матеріали, нічого такого цікавого не траплялося і
потім, випадково, знайшли п’єсу “Жінка в стилі осінь”. Ми прочитали цю п’єсу,
вона нам сподобалася і ми наважилися на таку мистецьку авантюру. Чому авантюру,
бо моновистава – це справді авантюра, нахабність з мого боку, і
відповідальність з боку режисера. Тому що один актор протягом півтори години на
сцені – складно і відповідально», – розповідає акторка. За словами Марини Демб,
найважчим під час створення вистави було відпустити себе та вийти за власні
межі: «Ця вистава взагалі підлаштована під мене. Мій персонаж доволі складний,
ексцентричний. У мене не було якогось конкретного образу, я нікого такого не
знала в житті. Це був зібраний образ. Безумовно в ньому є те, що є в мені.
Актори і працюють ось із цим своїм багажем: характер, темперамент, все те, чим
ти володієш. І це все в твоїй внутрішній скарбничці лежить, і для ролі ти
витягуєш все, що тобі потрібно. На момент, коли ми створювали виставу, я
пам’ятаю, наскільки мені було складно відпустити себе, щоб виходити за межі.
Саме над цим я працювала».
Тема складної долі жінки на думку актриси – вічна, тому вже стільки років
поспіль вистава залишається актуальною: «Це така тема, яка буде завжди
актуальною, яка чіпляє за живе – це тема жінки, тема життєвої невлаштованості,
самотності. Хоча моя героїня і заміжня, і має сина, подруг, і навіть коханців.
Вона при цьому самотня, нещаслива, нереалізована, і від такого страшного набору
всього вона починає творити якісь справи, які їй би хотілося. Але як дізнаємося
в кінці – все це був сон». Вистава побудована таким чином, що глядач
максимально переноситься в атмосферу не лише співпереживаючи героїні, а і
фізично, адже все побудовано в форматі театр-кафе. Публіка є невід’ємною
частиною вистави, такою собі, реальною декорацією. «Вистава
інтерактивна. Це театр-кафе. Саме для цієї вистави ставляться столики, стільці,
горять свічки, глядач п’є вино і дивиться виставу. Все відбувається ніби на
борту літака, і під час вистави моя героїня взаємодіє з глядачем. Є декілька
таких моментів, де я конкретно спілкуюся з глядачами і залучаю їх до дії.
Будь-який інтерактив все одно буде в тих межах, які ми пропрацювали з
режисером. Але театр – це щось містичне, атмосферне, і енергетика в залі буває
різна і інколи вона напряму залежить від глядача. І від цього, і в тому числі
від мого стану і настрою, залежить як пройде вистава, і який у глядача буде
післясмак від неї. А сюжет завжди незмінний». Відгуки про виставу
здебільшого позитивні, проте як розповідає Марина Демб, за 10 років ситуації
були різні: «За 10 років було багато чого. Цей інтерактивний момент
починається з того, що я запрошую на повільний танець будь-якого чоловіка з
зали. Далі я розповідаю цьому ж чоловіку свій сон, наливаю каву, і пригощаю
його. І тут трапляється різне: якщо чоловік із дружиною, то може бути
неадекватна реакція, бувало таке, що жінка всю виставу після цього моменту
сиділа відвернувшись. Було таке, що телефонували до театру і з’ясовували, що це
таке, що я хотіла відбити у когось чоловіка. А декому навпаки дуже
сподобалося. Була така подружня пара, вони приходили декілька разів і щоразу
сідали все ближче до сцени, і сіли так, щоб я запросила врешті її чоловіка на
танець. Але загалом за 10 років я отримала багато позитивних відгуків за цю
виставу від глядачів, а також від колег. Почути приємне від них інколи навіть
цінніше, бо вони дивляться на твою гру, а коли розумієш, що вони вже дивляться
не на твою роботу, а на виставу – це вартує дорогого». Також на виставу
завітав автор п’єси, і залишився у приємному шоці від побаченого: «До нас
приїхав якось автор п’єси. Ми хвилювалися, але в нього було однозначно
позитивне сприйняття, він був в приємному шоці. Почути схвалення від автора –
дуже приємно. І взагалі, ця вистава по Україні більше ніде не йде, тільки в нашому
театрі. 10 років для моновистави – це дуже великий термін. Я її раніше дуже
часто грала, доки не сказала, що не можу так часто, бо треба час на
відновлення, і ще ж інші вистави були. Але принаймні 1 раз на місяць ця вистава
точно була. Це мрія кожного актора зіграти моновиставу, але це
найскладніше в кар’єрі. Ти один, ти як є. Неважливо, що у тебе сталося, як ти
почуваєшся, ти виходиш один, тобі немає від кого підзарядитися, і щоразу мені
має вистачити сили, енергії, пам’яті, і це така відповідальність. Глядач купив
квитки, можливо хтось вперше прийшов до театру. Тому я щоразу дуже хвилююся,
але можу сказати, що реалізована і щаслива на всі 100%, хоч є куди рости та
піднімати планку».
Джерело: https://times.zt.ua/aktorka-maryna-demb-pro-iuviley-vystavy-zhinka-v-style-jazz-i-misiiu-zhytomyrskoho-dramteatru-pid-chas-viyny/?fbclid=IwAR24-VfH4iyRINhpm_aP-FWUrlGNvLoSR3xkDTzM2ay874op4eKucCYZnQo
© TIMES.ZT
